18 травня НАТО зробив передостанній крок до того, щоб незабаром поповнитись новим, 29-м членом.

Глави МЗС країн НАТО підписали протокол про вступ Чорногорії до Альянсу. Майже дві тисячі солдатів та офіцерів, що представляють собою чорногорську армію, по можливості посилять найбільший військово-політичний блок на планеті.
Вперше до Альянсу увійде країна, проти якої НАТО проводив військову операцію: у 1999 під час операції в Югославії на Чорногорію падали натовські бомби.
Перше з 2009 року розширення НАТО – це добра нагода поговорити не лише про хитросплетіння чорногорської політики, але й загалом про Північноатлантичний альянс і нові для нього загрози.
 

Все, чим супроводжується вступ Чорногорії, ми вже неодноразово чули і бачили протягом останніх 20 років.

"Ми йдемо шляхом демократичного розвитку нашої багатоетнічної країни, щоб вступити в союз демократичних держав. Наші громадяни отримають можливість визначати майбутнє нашої країни. Ми не можемо зупинити ці процеси, тут немає жодної альтернативи, це частина нашого повсякденного життя, це майбутнє", – прокоментував підписання протоколу прем'єр-міністр Чорногорії Міло Джуканович.

Ці слова схожі на риторику всіх східноєвропейських лідерів одразу.

Коли в 1990-х НАТО розпочав свою ходу на Схід, ця подія сприймалася як найважливіший акт "повернення" до Європи колишніх в'язнів соціалізму, визнання рівноправності з боку західних партнерів і водночас – як вірча грамота повної незалежності від Москви.

На відміну від інших країн Сходу Європи, Чорногорія вирішила піти особливим шляхом. Всупереч безлічі референдумів, що натхненно проголошували розпад СРСР і Югославії,

Чорногорія стала єдиним винятком, проголосувавши за відмову від незалежності на користь збереження себе в Югославії та Югославії в собі.

У війні, що почалася з розпадом СФРЮ, чорногорські військові та поліцейські частини брали участь в боях на боці сербських сил, зокрема, в провальній з військової точки зору і катастрофічній з позиції піару облозі Дубровника (1991-1992), який офіційний Тітоград проголосив "історично пов'язаним" з Чорногорією містом, маючи намір включити до складу країни.

Під час косовського конфлікту кінця 1990-х Чорногорія вже намагалася триматися в стороні – та й відбувався він трохи далі.

До того часу перший президент Чорногорії Момир Булатович (1990-1998), вірний (наскільки це можливо для комуніста) союзник Мілошевича і затятий прихильник сербського Косова, поступився президентством Мило Джукановичу.

І все ж Чорногорії, пов'язаної з сербами узами єдиної держави, дісталося від натовських бомбардувань: 8 людей загинули, кілька військових і цивільних об'єктів, в основному в районі аеропорту Подгориці, були зруйновані.

Військова операція НАТО, крах Мілошевича, "Бульдозерна революція" в Белграді стали поворотним пунктом не лише в сербській історії, а й у чорногорській.

Джуканович швидко переорієнтувався з прихильника Мілошевича в затятого опозиціонера, очоливши процес здобуття Чорногорією повної незалежності, яка з невеликою проміжною зупинкою у вигляді Конфедеративної держави Сербії та Чорногорії була досягнута у 2006 році.

Відтоді чорногорський уряд рішуче поставив країну на європейську траєкторію розвитку, намагаючись максимально інтегруватися в європейські інститути, надолужуючи згаяне в 1990-ті.

Вже у 2008-му Подгориця шокувала Белград, визнавши незалежність Косова (сербський уряд навіть відкликав свого посла з Чорногорії).

У 2009 році Чорногорія підписала план дій щодо членства в НАТО. У 2010 отримала статус країни-кандидата на членство в ЄС. Ще в 2002 році в односторонньому порядку (тобто без входження в офіційну єврозону) євро був прийнятий як національна валюта.

Після початку української кризи – ще в 2014 році – Чорногорія приєдналася до санкцій ЄС проти Росії.

Це викликало передбачувану реакцію Москви і засудження з боку місцевих просербських/проросійських (що в Чорногорії часто те саме) політиків і активістів, що передчувають, окрім іншого, зниження потоку російських туристів.

Російських туристів дійсно приїхало набагато менше, але не так через "антиросійську" політику, як через падіння російського туристичного ринку. Росіяни стали менше їздити відпочивати по всіх напрямках, а не лише в Чорногорію. Але турсектор це не вбило: місцеві оператори не без успіху почали активніше залучати європейських туристів.

В мейнстрімі місцевих ЗМІ в цілому переважає європейська позиція, яка засуджує дії Росії.

Інша річ, що на місцевому ринку у великій кількості присутні сербські ЗМІ, багато з яких (але не всі) віщають з проросійських позицій, у них тут помітна аудиторія.

При цьому багато громадян країни ідентифікують себе як серби, на півночі і сході країни таких навіть більшість.

Та це не завадило Чорногорії за історично короткий період часу

пройти шлях від країни, причетної до бомбардувань Дубровника, внесеного до об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, від союзника сербського націоналізму – до країні, що не бачить альтернативи європейській моделі розвитку.

При цьому, на відміну від відносин, скажімо, Росії та України, розвиток Чорногорії не йде в напрямку, протилежному сербському.

У Чорногорії зберігаються хороші економічні і культурні зв'язки з Сербією. Певною мірою вона все ще залишається частиною сербського культурного простору, але в останні 15 років передбачувано намітився тренд на відхід Чорногорії від сербської спадщини.

Чорногорський діалект сербської мови йде шляхом, схожим з тим, який колись вже пройшла хорватська мова. В історичній політиці робиться акцент на тривалій державній традиції Чорногорії (єдина Балканська країна, так і не підкорена Османською імперією).

І навіть у церковному питанні є тренд на відокремлення. Відносини Чорногорської церкви і Сербської православної церкви дуже схожі з відносинами Київського патріархату і РПЦ.

Між тим Сербія також декларує своєю метою вступ до ЄС. Тож часом можна говорити про спільний вектор, де Чорногорія випереджає східного сусіда.
 

Безумовно, такий розворот усього політичного порядку денного країни не минув безболісно. Ще в жовтні минулого року Подгориця зіткнулася з масовими акціями протесту.

Тоді найрадикальніша частина протестувальників, у тому числі під сербськими прапорами, спровокувала зіткнення з силами правопорядку. Поліція відреагувала на виклик, застосувавши сльозогінний газ і світлошумові гранати.

Масштабний, за мірками Чорногорії, протест був спрямований не тільки і не стільки проти НАТО, як особисто проти прем'єр-міністра Міло Джукановича, головного ідеолога політики прискореного вступу до Альянсу.

Своєрідність ситуації полягає в тому, що правляча Демократична партія соціалістів Чорногорії, вона ж – послідовний провідник проєвропейського курсу, є прямим спадкоємцем Союзу комуністів Чорногорії.

Це як коли б за проєвропейську політику в Україні відповідала КПУ. Важка спадщина соціалістичної Югославії дається взнаки, найбільша опозиційна партія країни – теж ліва, Соціалістична народна партія Чорногорії.

Обидві ці політичні сили є продуктом розколу 1998 року, коли одні соціалісти виступили проти Мілошевича, а інші були готові йти з Сербією до кінця.

Тепер же просербські соціалісти є силою, яка виступає проти НАТО, але при цьому – за ЄС. Навіть найлівіші соціалісти у нинішній Чорногорії не можуть бути в повній опозиції до реальності і виступати проти членства в Євросоюзі.

Роль найрішучіших борців з реальністю (і з Євросоюзом також) взяв на себе правий фланг чорногорської опозиції, ім'я йому – Нова сербська демократія.

Партія настільки просербська (і, як наслідок, проросійська), що у них навіть є договір про співпрацю з "Єдиною Росією". Злі язики кажуть, що значна частина фінансування партії надходить звідти ж.

Але, як це часто буває, сербська "діаспора" виявилися радикальнішою за політиків "великої батьківщини".

Офіційний Белград фактично проігнорував підписання протоколу про вступ Чорногорії до НАТО.

В той самий день, коли Чорногорія де-факто вступила до Альянсу, в Белграді сербський міністр оборони зустрічався з керівником місії НАТО.

Обговорювалися питання подальшого розвитку співробітництва між Сербією і НАТО в рамках програми "Партнерство заради миру", кооперація між Сербською армією і KFOR – все що завгодно, крім вступ Чорногорії до Альянсу.

Наступного дня, 19 травня, сербський прем'єр-міністра Александр Вучич зустрічався з російським послом. У свою чергу і ця можливість хоч якось висловитися з приводу членства Чорногорії в НАТО була блискуче проігнорована сербською стороною. Принаймні публічних заяв про це не було.
 

Всупереч думці адептів теорії змови, ніхто одноосібно не ухвалює рішення про включення якоїсь країни до Альянсу.

Необхідно відповідати формальним вимогам, пройти обумовлені процедури, отримати схвалення інших членів Альянсу.

Іноді навіть не обов'язково мати збройні сили (як в Ісландії), або мати суто номінальні (як в Люксембурзі). У цьому сенсі вступ країни в НАТО – насамперед результат довгострокових реформ і послідовної проєвропейської політики.

Але при цьому за вступом Чорногорії в Альянс простежується довгострокова стратегія Європи щодо стабілізації колишньої Югославії.

Після Дейтонських угод, які загасили найяскравішу пожежу на руїнах колишньої СФРЮ, але не вирішили всіх її проблем, в Європі дійшли висновку, що подолати руйнівні наслідки Югославської кризи можна лише шляхом інтеграції всіх колишніх соціалістичних республік в Європейські інститути.

За межами "натовської парасольки" все ще залишаються 
Чорногорія і Македонія (карикатура gulfnews.com)

І в цьому ключі вступ у НАТО Чорногорії – важливий етап цього довгострокового і нелегкого процесу.

Для більшості жителів Східної Європи в акті вступу у військово-політичний блок НАТО ключовим словом все ж є "політичний".

НАТО сприймається як Альянс схожим чином влаштованих демократичних держав. Статус країни-члена НАТО сприймається як атрибут нормальності і ознака успішної міжнародної соціалізація.

Але, крім цього, чорногорці тепер можуть спати спокійно: їхня безпека гарантована. Причому багато в чому за чужий рахунок.

Раніше беззахисний повітряний простір країни, позбавленої власної бойової авіації (один сучасний винищувач коштує більше, ніж увесь військовий бюджет Чорногорії), буде закрито авіацією Італії.

А в умовах фактичного перетворення Адріатичного моря у "внутрішнє озеро" НАТО старенькі чорногорські фрегати, один з яких досі називається на честь міста в Сербії (уявляєте собі український фрегат під назвою "Новосибірськ", навіть до весни 2014 року?), нарешті вже можна пустити на злам і заощадити ще кілька мільйонів євро в рік.

Звісно, вступ до НАТО — це ще й втрата частини суверенітету. Адже фактично країна делегує союзникам своє право на оголошення війни.

Стаття 5 Північноатлантичного договору про колективний захист передбачає, що збройний напад на одну з країн-учасниць розглядатиметься як напад на них усіх. Хоча з 1949 року, коли було засновано Альянс і була створена ця формула, багато чого змінилося.

Тероризм витіснив страх перед радянськими танками. Реалії XXI століття розмивають межу між військовим вторгненням і громадянськими заворушеннями і ускладнюють завдання визначення адекватної і симетричної реакції на такі "гібридні" загрози.

Хоча зараз, "завдяки" російській загрозі, натовські генерали знову виявилися затребуваними і, як у старі добрі часи, почали відпрацьовувати масштабні перекидання маневрених сил на великі відстані, США стали повертати з Азії до Європи важку техніку, британські адмірали – переконувати співвітчизників у необхідності витратити пару сотень мільярдів фунтів на переозброєння ядерного підводного флоту новими міжконтинентальними ракетами.

НАТО знову в дії. Альянс готовий показати, що він сильний, як ніколи, адже в нього тепер на одного нового члена більше.

Автор: Артьом Георганов,